лося його лице: уши палахкотіли, аж курились немов, ніздрі роздимались, лице зблідло, в очах стала розгоратись, поблискувати п'яна потьмарена пристрасть. Відразу, не сказавши ні слова, він схопивсь з місця, і плентаючись ногами, всім корпусом рішучо подався до дверей…
Чути було нерівні ступні в залі, потім щось стукнуло, впало.
— Соня!.. ну, прости-прости мене! — почулось жагуче прохання.
— Одчепись, гадино! — тремтючи від огиди задзвенів голос Соні.
Швидко зашуміло щось, ляснули десь двері, зачинились.
— Соня! Соня!
З ласки на погрозу переходив голос Дувида. Застукав у двері.
— Со-ня!..
Забреніли тонко шибки, десь ніжно обізвались-зашуміли шклянки.
„Одурів, клятий жид“! — Взявши шапку, я зійшов із дому.
Пізно. В кімнатах наполягла на все тиша, якась отруйна, сонлива. Причувається дихання сонних. Вертаюсь у свою кімнату, ступаю боязко, як злодій, мов страшно зробити шум на цьому святі сна. Огню не свічу: одчинив вікно, задивився.
Спати хочеться, а лягати лінь. Та й ніч вабить, — тиха, смутна травнева ніч.
Одшуміла, одгомоніла весна, та й стала задумана, — одяглася, в дорогу виряжається.
