І палкіше обгортає, тихіше шепоче речі, як дівчина на розлучній розмові.
Гомонить крізь сон, буркоче вода, спотикаючись на камені, мов неспокійний подорожній кудись поспішає.
Дрімається. Мов щось причувається.
— Рятуйте! рятуйте! — вирвався бентежний крик із далекої кімнати.
Сон одлинув, мов хто злив усього холодною водою. Кинувся, стою серед кімнати. Серце тукає, аж болить.
Сни й дрімоти немов аж зашелестіли, ховаючись десь по кутках.
— Рятуйте! рят… — голос урвався, як чимсь перетятий.
— Рятуйте! — в голосі щось жагуче-нетерпляче, вимагає, тягне до себе.
В мені прокидається якась сила і як водою несе на крик.
Ляскають двері, мов вітер, влетів у порожні кімнати.
— Що тут таке?.. Що сталося? — гукаю на порозі Сониної кімнати й чудно оддається мій голос.
В кімнаті — темно. Вікно одчинене, крізь ажурну занавісочку байдужно світить місяць.
Із темного кутка зразу одскакує Дувид, босий, без шапки, блимнув якимись дикими очима й як метіль вистрібнув у вікно.
Чую, як хлипає Соня, кляне.
Нічого не розумію.
— Що тут счинилось, Софіє Михайлівно?
Соня соромливо напинала щось на голі плечі і крізь плач, з обуренням і з огидою казала тихо й винувато:
