— Ах, яка мерзота! Яка гидота!..
Стало ніяково.
— Не спіть, Бога-ради, сьогодні, — прохає мене — він сьогодні якийсь божевільний… Він усе може зробити тепер…
Схилились, дивимось у вікно.
Місячно, видно, куняють верби над водою, вода леліє внизу. Швидко побігла тінь униз, пострибала на березі по каміннях, блиснула білим проти місяця.
Шубовсть у воду.
Заіскрились бризки.
— Ой!.. — стиха здрігнула Соня й міцно схопилась за мою руку, мов намагаючись держати мене. Прикувала очі, дожидає. Чую, як дужче й дужче б'ється в неї серце, а рука все тисне, мов на якусь змову кличе мене без слів.
А внизу уже біжить друга тінь, простягаючи руки:
— Дувид! Дувид! — з страхом, з розпачем, з болем кричала стара Сура й летіла до води, як птах; лишаючись іззаду, маяла й тріпалась її одіж.
Минула хвилина.
Із води обізвався до Сури сердитий, а спокійний голос Дувида.
Соня схилила на лутку голову, випустила мою руку й безнадійно заплакала.
Світає. Стомлений ніччю без сну, лагодюсь спати.
Застукало щось у двері.
— Ви не спите ще? — чую стурбований і закло-
