потаний голос Дувида. Здається, що про все недавнє забув він.
— Ні, а що? — підвожусь із неспокоєм од подушки.
— Соня десь ділась!.. Ходімо шукати — прошу вас.
— От нещастя! — одягаюсь на-швидку.
Обдивились двір, шукали над водою, придивлялись, гукали. Зійшло сонце — не знайшли.
Немає — день. Немає й другий. Ходить Дувид, зблід. За ним назирці — мати, суха й біла, як мармур.
Ходить, стиха умовляє, питає про щось, як хору дитину.
Боїться, щоб собі не заподіяв чого.
Розпитували, слали телеграму до родичів, у річці шукали — немає й сліду.
— Їй одна дорога, а за нею — десять, — гомоніли люде.
А Дувида картало кляття:
— Коли-б тільки жива знайшлась!.. Ах, коли-б жива!.. Бог з нею: що схоче, те й зроблю… дам їй дозвіл — хай їде, куди хоче… Все уволю: дам їй розлучне писання…
В хаті й на подвір'ї завжди тихо-тихо, смутно. Ходять, як привиди, син і мати, стиха тупає по мостині пораючись Христя. Скажеш слово — замірає… І відразу, вертаючись раз до двору, застаю надзвичайний гармидер, крик, галас.
В кімнатах і на подвір'ї метушились жиди мало не з усього міста. Червоні, схвильовані, з чудним блиском в очах, вони махали руками,
