Сплять усі, повечерявши. Поховались хати між деревами. Дворики маленькі, уличка узенька, дерева високі та гіллясті. Сумно тоді одному й боязко.
А вона сидить на перелазі сама, чорними жучками позирає на зорі, дожидає.
А як стало пізно, помалу пішла до хати.
Коло дверей зітхнула: кому я потрібна, дурна така дівчина…
І ворушиться в мені перший жаль:
— І чому було, чому не прийти?..
Минуло чимало років — і крила поважчали: не зносять уже так легенько на хмари. Та й мости у ті хмари поламав уже якийсь дідько. Граматику десь запроторив: зброя, виявилось, негодяща.
І пісні не ті, і думки не ті, не та уже й мова…
Їдемо якось з товаришами із свого села, либонь різдвяними святами.
На узловій станції наш поїзд мав чимало стояти, і ми, вийшовши із вагону, розбились якось між людьми.
Я здибав знакомого й загомонівся.
Смиче мене щось за рукав — озираюсь: стоїть один із товаришів, задиханий, чогось радий.
— Ходім швидче, — кличе тебе Мотря!
— Яка Мотря?
— Та твоя ж сусідка! — пам'ятаєш, що ходила до тебе в комору?
Блиснули передо мною чорні очи, давні, знайомі — і я відразу все пригадав.
Поспішаємо.
