— Наказала привести тебе, хоч би там що, — нашвидку розказує дорогою товариш, — вона їде курським поїздом. Така стала, що насилу впізнав.
— Ідемо з Марком по платформі, — розказує далі, коли назустріч — панянка з ридикюльчиком, поспішає до вагону. Чорноока, струнка, смуглява, як циганчя — десь я немов бачив її! — думаю. Глядь, а Марко вже навперейми їй осміхається…
Б'ється в мене серце — ох, коли б не спізнитись!
— Служить де, чи додому їде? — питаю.
— Не розпитав до ладу — десь служить.
Свистить паровоз.
— Швидче!
Крутимось поміж якимись закоулками, поміж вагонами.
До нас наближався поміж людьми Марко. Очи радісно одсвічують, а на лиці жаль.
— Е, опізнились, а дуже хотіла бачити — все позирала на станцію. Обіщала сказати тобі „щось гарне“, та так і поїхала. Я вже допитувався, що саме, казав, що тобі передам — не схотіла. Каже — може доведеться знову побачитись, тоді сама скаже.
Мене мов хто пучками скрутнув за серце, хотілось побігти слідком за поїздом.
А товариші росказували про неї нове й нове і кололи в серце новими шпильками.
Вдача осталася та ж, що й була, тільки в очах одсвічує щось нове, мабуть читала багато, та видно й бачила у світі де-чого чимало.
Товариші поговорили ще трохи у вагоні
