Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/14

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

й забули, повернулися до своїх турбот, а в мене ще довго щеміло в грудях.

Тішу себе думкою: напишу додому, довідаюсь, де живе вона, будемо мінятися листами, а схочу, то й туди поїду — хто мене вдержить! — поїду, побачу і знову почую „щось гарне“.

А щось смутно шепче:

— І не напишеш, і не поїдеш: мине три дні — і все це однесе водою, потоне в безодні, і знову вирине тільки тоді, як само схоче, як зжене хвиля два маленьких човни серед широкого моря.

А чи зжене — не вгадаєш…

 

 

Мури, мури, ґрати, кайдани, рушниці, замки…

Золоті надії, дитячі химери — розбило, розвіяло, як грім пір'я. Кинуло за високі стіни, між темні вікна:

Оце тобі й увесь світ широкий — од стіни до стіни!

І здається, що нема вже на світі ні сонця, ні радощів, ні сміху.

І схне серце, гаснуть надії, вмірають бажання…

Лист — коротенький, одкритка.

На їй — штемпель далекої, чужої тюрми. Хто там у мене знакомий — дивуюсь?

Читаю підпис — нічого не говорить: може знакоме що, а може й ні, не пригадаю. Рука — чужа. „Дорогий товаришу — мені з дому написали, що ви теж у неволі. Кріпко-кріпко стискаю вашу руку! Мені поки-що не пишіть — я на пересильній. Адміністративно на три роки