в Нарим“!.. Читаю, — чимсь свіжим, бадьорим так і пре од листа, як вітром із рідного степу.
— Хто б же воно?
„Гора з горою не сходиться, — може стрінемось коли-небудь“. Далі дрібненько дописано: „Отоді вже мабуть скажу вам „щось гарне“.
Немов сонце за ґратами засвітило. Не можу радість сховати. Підходять товариші, осміхаються чогось теж, приглядаються до мене.
— Що, на волю? на поруки?
Куди там — краще!..
Дзвеніли кайдани, лунали прокльони, стогнали-гули пісні про неволю, греміли замки — нічого не бачу й не чую. Хожу, як обмарений, осміхаюсь… І чую — одживають десь у грудях свіжі струмочки, підводяться зів'ялі надії.
Потім зразу немов хто гарячою крицею торкнувся до заснулого серця — і, як пожежа, спалахнули бажання, загорілася туга за волею — гостра, як ніж.
Жить!..
І знову — старенька комора, осміхається із зелення, як дитина з-під великої шапки.
Очунюю потроху, хожу з палицею по городу, по садочку, спочиваю на старому ліжку в коморі. Здається, що вчора я тут вилежувався з граматикою…
Шеелесне бур'ян за коморою — легенько тьохне в грудях.
Легенько, бо зразу зітхнеться:
Немає Мотрі, та казали, що й не буде.
Замість неї часто одвідує мене стара Петриха, учащає, як колись, бувало, дочка.
Прийде, принесе свіжої малинки в полуми-
