ску, коло мене поставить, сама сідає на ліжку з краєчку.
„Наснилася мені цеї ночи знову, — почне бувало, — що й досі хожу, як у тумані. Увіходю, ніби, в хату, аж гульк — сидить, моя голубка, як ясне сонце. В мене аж ноги затремтіли, а далі згадала, що вона на тім світі, та й питаю: як же там тобі, доню? — Добре, каже, дуже добре, тільки ніяк-ніяк не привикну…
І Петриха втирає краєчком хустини старі очи.
Чим її розважиш?
І я починаю говорити їй, як чужі люде, не кохавши, ночами не встававши, взяли чужу дитину, побили, покартали, присудили в чужу чужину. А як чужу кров судили, то материного серця й не питали. І лежить шматок материного серця десь далеко за ріками, за города́ми, за чужими вкраїнами, засипане чужою землею. І мало там сонця, там сніги біліють, і гудуть там днями й довгими ночами одвічні бори. І ніколи сніги не розтають там, і вітри не одвіють.
І сумно, й далеко линути туди материній думці темної ночи до дитини на розмову…
Слухає Петриха, очей не зводить, а в очах — сльози стоянами.
Далі помаленьку бере в руки хусточку, до очей підводить:
— Ох, чужа сторона — гірчицею сіяна, забудьками садена…
Плаче.
А в мене збудилася вже своя туга, така суха та пекуча…
…Гора з горою не зійдеться… Так, не зій-
