Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/131

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

сті, — на ніч заганяючи в свою пустку — хату. „Блажен, каже, хто й скотину милує“.

— А половина тієї — „божої скотинки“ — видохне за зіму з голоду та з холоду“ — спадає на думку Микиті.

Довела дочка…

Навчав старий Середа дочку розуму, змалечку навчав, з книжок вичитував, до церкви водив, а того й не бачив, що…

„Тату — татуню! — піду я в сад соловейків слухати“. Доходилась.

Стояла перед Микитою, як жива в баговинні, винувата й смутна.

Питає її Микита суворо:

„Ну розкажи як воно було?..“

— Так було, зітхнула Середянка, — взяв він дурну дівчину за ручину та й… Охмурніла й одвернулась.

„Та й що?“ — допитувався Микита.

А вона одвернулась, мов не чує.

— Бачиш, Микито, як низько — низенько нахилилось небо. Коли-б настромив на палічку картоплину, та махнув, то мабуть докинув-би до його. А проте не хоче казати.

Ну, та далі Микита й сам знає… Бачив уже, як цілуються люди.

Колись увечері панич із економії перестрів за левадами Миколину Варку, а Микита вертався саме од тітки з хуторів. Ухопив той панич дівчину за стан, та й тисне, через руку перехиляє. Микиту взяла охота — дай присліжу, що роблять на самоті хлопці з дівчатами; ізсунувся тихенько в рів, рачки підліз ближче, висунув голову, дивиться, слухає…