сті, — на ніч заганяючи в свою пустку — хату. „Блажен, каже, хто й скотину милує“.
— А половина тієї — „божої скотинки“ — видохне за зіму з голоду та з холоду“ — спадає на думку Микиті.
Довела дочка…
Навчав старий Середа дочку розуму, змалечку навчав, з книжок вичитував, до церкви водив, а того й не бачив, що…
„Тату — татуню! — піду я в сад соловейків слухати“. Доходилась.
Стояла перед Микитою, як жива в баговинні, винувата й смутна.
Питає її Микита суворо:
„Ну розкажи як воно було?..“
— Так було, зітхнула Середянка, — взяв він дурну дівчину за ручину та й… Охмурніла й одвернулась.
„Та й що?“ — допитувався Микита.
А вона одвернулась, мов не чує.
— Бачиш, Микито, як низько — низенько нахилилось небо. Коли-б настромив на палічку картоплину, та махнув, то мабуть докинув-би до його. А проте не хоче казати.
Ну, та далі Микита й сам знає… Бачив уже, як цілуються люди.
Колись увечері панич із економії перестрів за левадами Миколину Варку, а Микита вертався саме од тітки з хуторів. Ухопив той панич дівчину за стан, та й тисне, через руку перехиляє. Микиту взяла охота — дай присліжу, що роблять на самоті хлопці з дівчатами; ізсунувся тихенько в рів, рачки підліз ближче, висунув голову, дивиться, слухає…
