Місяць світить… видно, як удень. Варка зразу була почала кричати та пручатись, а потім чогось умовкла. Чує Микита, а вона тихенько, та вже й не в серце: ой не тісніть, каже, бо то-ж болить… Кладе йому голову на плече, а коса впала з голови, повисла над землею. Повертає панич її лице до місяця, повертає, в очи зазирає, а їй ніби соромно, то ще й очиці приплющила. Стало тихо-тихо… Слухає Микита — запищало, немов ластовинята в гнізді. „Цілуються“ — догадався він, та й злякався, дурний, чогось так, що хотів вискочити з рову, та й скільки духу гнати, не озираючись. Побоявся тільки, щоб панич не наздогнав та не налупив.
Потім панич схилився та щось щепоче, шепоче їй нишком. Про що саме — не чув Микита; почув тільки, як голосніше сказала Варка йому в докір: — і які-ж бо ви — хіба-ж я така?…
„Так-так, Микито, — отак саме й зо мною було“, — смутно головою киває Середянка.
Зітхнув:
Ех батога на вас, та батога!..
Загадався.
На горі за ставком завмерли химерні контури верхів дерева мов на горельєфі група сонних людей. Он — вартовий інвалід, закинув руки за голову, коліна вгору — спить…
Панна… одкинула косу, рукою од місяця затулилася, спить… Дрімає над колискою мати…
А он подорожній у степу, в екіпажі… на голові кепі, голову в шинель, руки в рукава — поганяй, куди знаєш.
