Зглянулись, нічого не розуміючи.
Микита обійшов кругом, сів за грушею спиною до столу, схилив голову й замовк.
Сад темніє гущавиною. Здавалося, що в йому притаїлися якісь дива. Вилітає із темного гілля якась волохата мара… Летить, гуде, немов когось лякає. Гупнуло об стіну, зашаруділо, потім знялося й погуло знову в сад, і в німому повітрі довго бренить іще рівний звук, немов хтось вчепив невидиму струну на віолончелі… Жук.
Ходить Настя по двору, гомонить стиха сама до себе, все до місця прибірає. Довідалась до корови, никнула до курей. Наступила на черепок з водою й почала стиха когось докоряти.
Пригадала щось, кинулась, вдарила об поли руками, побігла до хлівинця:
Так і єсть! Куди-ж воно ділося? бідкається вона сама собі, зводячи плечима — це вже так і знай: як не прибив хто, то забігло безвісти.
Настя стала серед двору, утерла губи, прокашлялась, підперла підборіддя рукою:
— Вацю, вацю-ваць вацю-у! — затремтіло щось угорі. Покотилися виляски поза городами, по-за хатами, розлилися морем звуків серед вечірньої тиші і десь аж в Серединому саду за ставом одгукнулися дзвінкою луною. Здавалося, що там одразу виросла стіна, а за нею щось живе й знакоме передражнює Настю.
