дав бог… У Микити в очах блиснула надія. Проте зразу-ж чоло охмарила турбота.
— Тільки хто їх знає…
Микита сіп носом, щось думав, турбувався, далі почав вставати:
— Я, мабуть, піду побачу, що вони там…
— Та, може, сину, ти будеш там і зайвий? — з осторогою промовила мати.
— Я, мамо, сяду з боку… Коли в їх все як у людей, то я й умішуватись не буду.
Встав, — скривився, розгинаючи натружену спину.
Бубонів ідучи:
— До обіду ганяєш у степу за коровою, прийдеш до хати, чи вхопив ріску в рот, чи й ні — ставай, Микито, на жорна, та крупи дери… Ставай, Микито, жмінь зо три конопель зімни, біжи, Микито, на город, зілля нарви… Прийшов додому — ні, щоб тобі, одпочити, чи не завгодно вам, Микито, піти ще в садок соловейків послухати… Ех, життя…
Під старою дуплинатою грушею стояв столик із старих дощок, а коло його лавочка. Зіпершись на стіл під грушею сиділа Мар'яна. З боку вирівнявшись, сидів Качан з гітарою. Тільки побачили Микиту, розмова урвалась, подивилися на хлопця.
Микита чмихнув носом і обминав стіл.
— Прогулятися вийшли, Микито Романовичу? — делікатно промовив до його Качан.
— А як-же, прогулятися! бубонить Микита — оце Микита чаїв понапивався, та котлетів понаїдався, та викачався удень на перинах, то вийшов на прохолодку глупої ночи.
