— Коли-ж допекло вже, мамо, куди не пійдеш, скрізь питають, очи з сорому вилазять.
— Переговорять, та й замовкнуть… У Насті мрійно блиснули очи.
— А там може люде знайдуться, вийде заміж, та й жити буде. Кат її не взяв: гарна, молода… та й грошенята, казала, є якісь…
Микита міркував, щось зважував.
— Так то воно так — не вона перша така, не вона й остання, тільки коли-б вже вона шанувалася. А то-ж бачите: приїхала — зразу кавалерів з міста почала принажувати — що-ж це люде скажуть? Коли-б оце було кому наглядати за нею добре, взяти в руки, а то що-ж… Ви в роботі завжди, і вдача у вас плоха. Коли-б хоч я міг частіше додому ходити…
Мати трохи здивовано позирнула на хлопця, далі непомітно осміхнулась:
— Нема чого її, сину, вчити — вона вже не маленька. Та вже й горя бачила не мало.
— Так то так, тільки… Микита раптово підняв голову: очи суворо насторожились. — О чуєте?
В гущавині саду загули жуками струни гітари.
Дослухаються… Мати:
— Це, мабуть, той самий, як його, — Качан, хай він сказиться, що сватається… Жених, ніби то…
Микита засовався на призьбі, пожвавішав:
— Це той прикажчик? Це людина, мамо, гарна, не гуляща, — і гроші кажуть є… Старий, на ту кого-ж їй сподіватись. От коли-б
