Мати сидить на спризьбі. Микита стоїть навпроти, схилившись на кий, зажуреним оком позирає на верх хати:
— На осінь, мамо, треба неодмінно перекрити верх — буде протікать. Я вже копу кулів виговорив у хазяїна, та пів копи куплю — та й вистачить.
Настя помовчала.
— Якось може перезімуємо сину, цю зіму… ти вже краще збірай гроші, та одягни себе, як слід.
— З одежею, мамо, я підожду — ніщо міні не станеться, а хати запускать не слід. Он ліса вже наша валиться — у дірки собаки стрибають… І того треба, і того треба…
Мати подивилась на серйозні очи в хлопця, на його заклопотане обличчя, подумала: „вилитий батько“ й зітхнула.
Микита хоче щось казати, вагається. Далі сів на спризьбі поруч:
— Мамо, то як же це воно буде — оце вона зовсім приїхала жити до нас, чи як?
Мати звела плечима:
Я й сама не знаю, сину, — вона веде до того розмову: все каже, що город набрид їй, що за домівкою заскучала.
Микита зітхнув.
— А я думаю, що краще-б вона, мамо, їхала назад у город…
— Ну що-ж, сину, виганяти з хати не годиться: вона на батьківщину приїхала.
Микита подумав.
