…В-осени в Ордівці мають ставити школу. Він буде там за вчителя. Будуть жити вони в рідному містечку. Люде звикнуть до неї, шанувати будуть… і будуть обоє вони щасливі. Тоді скаже вона колись йому на тихій розмові: не думала я, не гадала зазнати на світі радощів, думала: блукатиме моя доля до віку по чужинах — це-ж ти міні скував моє щастя на світі…
„А дурна, а навісна, шепочуть її губи, — та й до віку, до віку цього не буде“.
А пестливе лице осміхається з води:
„Ні, буде! буде! — Отак саме воно й буде!“
Уперлося на своєму й знати нічого не знає.
І знову закружило нею, як вихром.
А кругом розстеляє над нею небо свої зоряні простори; дерева мов скам'яніли. Стоїть дівчина схилившись на цабрину, як над мольбертом замислений маляр.
Сторожею над нею ніч: вартує німої тиші, щоб ніщо а ні шурхнуло, не полохнуло, щоб не поплутать того чарівного малювання, що пише дівчина на тихій воді, схилившись на цабрину.
Рипнуло хвірткою.
— Добривечір, Мар'яно Романовно; про що так загадалися?
Руді цупкі уси, старанно голене віспувате обличчя, цвілі невпокійні очи. Замість краватки косинка на шиї, під рукою — в хустку зав'язана гітара… Зняв із голови крамарський козирок, витирає хусточкою блискучу лисину:
Качан.
