Ото і вся тая радість.
Колись Андрій глянув на неї лагідненько — і вже розквітли з того в дівочому серці буйні надії.
Як же воно буде, коли вони заговорять одно до одного? — Думає.
І що вона скаже йому завтра, як побачить?
Сумні думки одлинули. Немов сухий на огні хмиз спалахнули барвисті мрії. Нічого вже коло себе не бачить, тільки дівоче лице з темними тінями замість очей, що осміхається до неї з темної води.
— „Чого не буває у світі? — снується в голові Мар'яні — придивиться, полюбить, дружиною собі візьме, то й будемо з ним і вік вікувати, хиба що, як полюбовниця… давня туга ворухнулась десь усередині, як камінь, що вріс у груди.
„Розкажу йому всю-всю правду, то він й пожаліє… хиба не буває так?
— А я йому та й до віку цього не забула-б…
Аж уши зашарілися в Мар'яни.
Та я-ж його за це замилую, та я-ж його закохаю, та я-ж йому ноги обцілую, та я-ж… Мар'яна вхопила голову в руки й заплющила очи.
Головонько-ж моя дурная, — що-ж ти собі витіяла? — хоче отямитись вона: що він же раз глянув, а десять — забув.
А вже мрії, як весняна повідь, що зірвала греблю, силою втягають за собою Мар'яну, туманячи голову.
І плине вона за тими хвилями, склипаючи очи:
