Мати подумала: ну, то чого-ж — чому не женишина?
— У його кажуть, є якісь грошенята, та в тебе трохи — одчинили-б свою крамничку… та й горя не мали-б.
Мар'яна глибоко зітхнула. Перегодя:
— То ж це так виходить — одного здишусь старого, та зражу-ж другому в руки…
Мати промовчала.
Вийшла Мар'яна з низеньких дверей, як із рожи квітка, закрасила маленький двір. Походила по двору. Далі підійшла до колодязя, схилилася на цабрину, задивилась у воду. В темній воді, як крізь попелясте скло, одбивалася ніч; десь у безодні зоріє небо. Берест стоїть униз гіллям, як змальований, а з-під його визирає заквітчана голова; із шиї звисли намиста та дукачі. Призирається туди Мар'яна, видивляється, дивується на молоде личко, що таке привабне в тому потьмареному сяйві.
Дивиться Мар'яна, осміхається, — і рветься її серце, щоб розмаяти, розвіяти ті смутки. Вертиться в неї на думці щось маленьке, радісне: — Чогось готувалася вона до завтрішнього дня, як до якогось свята…
Згадала: дячиха з міста переказувала матері, щоб занесла росади.
Завтра Мар'яна прибереться… ні не буде прибиратись.
Одінеться у щось простеньке, сама понесе, може його побачить зблизьку.
