же любить, щоб я так удівалася. — Вирівнялась перед вікном в новому наряді.
Настя підвела голову і зирнула одним оком.
— І слухати не хочеш, що я кажу тобі? — докірливо почала вона знову.
— Брениш косою, дівуєш — а того й байдуже, що кругом брешуть, аж на писки злягають. Доходишся, поки якесь ледащо остриже, впіймавши в затінку.
Ой не пущу доню,
Щоб не уринула,
Бо вже твою долю
Риба проглинула…
Заспівала Мар'яна над самою головою у матері, схилившись на лутку. Настя закрила рукавом очи й несподівано почала схлипати.
— Втеряла долю через дурний свій розум, тепер не впіймаєш… ні, — хитнула вона головою, й кіньми не наздоженеш…
Мар'яна перестала співати й засміялась:
— То оце ви, мамо, вже й плакати почали?
— Чого смієшся, дурна? — сама осміхаючись крізь плач обізвалась знову Настя, — може не правду кажу: бачиш-он яка? — Як корогов сяєш, — а доля десь тужить у лісі за тобою.
— Ось не журіть, мамо, своєї голови, та й моєї не сушіть, стала розважати її Мар'яна.
— Вийду за Качана заміж, та й буду якось жити…
Мати насторожилась:
— А що, може, сватається, а ти мині нічого й не кажеш?
— Та бачте-ж: лазить чогось що-вечора.
