Мар'яна співала голосніше:
Пусти-ж мене, моя мати,
У ліс по горішки;
Буду рвати, прогортати,
Доленьки шукати…
— Де ті в лихої години базари, а їх щовечора притарабанить сюди нетеча, — піднімала й собі голос Настя. — Чи свято яке, чи будень — понашиваються що-вечора, та й счинять ярмарок. Їм-же не чортів батько — до світу бали точять, а до півдня вилежуються, а тут чуть світ мерщій — за возок берися та й плуганься до базару. Спитав-би його:
Настя повернула голову до якогось куща, — чого ходиш? Що ти забув тут? „Соловейків прийшов слухати“ передражнила вона когось, прийшов слухати таких як сам бездільників. Ей, шануйся, дочко, шануйся та шануйся!…
Вони тобі наспівають, вони цього вміють. — Та він тобі в одно ухо влізе, а в друге вилізе — й саме не счуєшся, як нащебече вище носа…
Мар'яна примовкла, послухала.
Пусти-ж мене, моя мати,
У море плавати;
Буду плавать поринати,
Доленьки шукати.
Між піснею Мар'яна поволі одягала на себе плахти, шиту сорочку, квітчала голову стрічками, чепляла намисто.
— Мамо! підійшла вона до вікна, — а дивіться, чи отак мині ловко? мій полковник ду-
