якийсь неспокій; або співала-б, або сварилась-би з ким, чи тужила-б за чим-небудь.
Із розчиненого вікна блиснув світ і осяяв темно-зелений лист під вікном. Разом виринув звідтіль неголосний дівочий спів.
Настя підійшла до хати й присіла на призьбі під вікном.
У вікно було видно, як коло скрині поралася Мар'яна: перекладала щось, придягала, роздивлялась до світла й тихо приспівувала, немов до кого живого.
Коли підходила вона ближче до світла, видно було її лице. Дивилась Настя на те личко материним оком і смутно хитала головою.
Пусти-ж мене, моя мати,
У степ жита жати:
Буду жати — пильнувати,
Доленьки шукати…
У пів голоса співала дочка, схилившись над скринею.
Настя слухала, слухала мовчки, потім взяла голову в руки й почала стиха гомоніти, ніби приспівуючи до журливої пісні.
— Душа моя чує, що так воно не минеться, щось воно та викується з того поговору! — Дождалася втіхи на старість, що ні дома всидіть, ні на люде піти. На людях не знаєш, де очи діти, а вдома серце скніє на неї дивлячись.
Кожне тобі не вмовчить, кожне допитується, правди вивіряє… Бодай вам було легко так ту славу пускати, як мині її на собі очувати…
