і в батька і в матір, і в рід увесь, аж луна ходить над базаром. Із крамниць повиступали крамарі, слухають… кивають головами, дивуються. Товстий Матрьохин аж крамницю причинив — підійшов ближче до возів, наставив ухо й очи зажмурив, як кіт на сонці.
А Шарківна лящить і духу не переведе: причитує, сльозою прикрашує, аж голос витрінькує: набере духу, вдарить, як жменю гороху сипне на стіл, і розіллється, розсиплеться тоненькими сопілочками.
Кругом густо оступили люди. Баби й молодиці посхиляли на руки голови, пожурились, а од возів надійшли селюки з батіжками, слухають, аж шапки познімали. Навіть старець замовк із лірою — одхиляє голову, прислухається.
„Гарно лається вража жінка, — подумала заздро Настя, — що вже гарно то гарно — слова не скажу. Шкода, що я охрипла“. А далі осміхнулась, думає собі: дай я оступлюся таки за молодицю — вона-ж, здається, чи не буде ще й родичкою мині. Тільки одкрила рота, аж чує:
— Добрий вечір, тітко Насте!
І зразу Насті мов річ одібрало. Всі дивляться на неї, дожидають.
Шарківна ждала-ждала та відразу як повіє:
— Чого ото ти одчинила вершу, як хамазей, ти перебрехо орлівська? Додому краще ішла-б, та свою оту городянку впинила, бо вже там повнісенький двір і хату бахурів понаводила.
А за нею й инші:
