— Довела до розуму дочку.
— Так ото вона, та сама ордівська Настя? — показують на неї пучками якісь чужі жінки.
Озирнулась Настя: а вже скрізь на базарі тільки й мови, що про неї, головою кивають, та судять-судять, аж луна розлягається по базару.
„І треба-ж отак острамитись! — Сама дивується собі Настя: — цього-ж мині ще й скільки живу не було“… Далі напружила сили, стенулась, набралась духу, пирхнула… кинулась… ніч.
Немає базару, тільки в саду бучу б'ють солов'ї, галасують, сперечаються, перещять, аж лист шумить у дереві. Так ніби два гурти школярів стіною йдуть бурса на бурсу.
„Бить їх, бить! бить! бить! патиком! патиком!“
„За віщо їх! За віщо їх?“
Далі з усіх садів, з усіх кутків посипалось:
„Тьорох! тьорох!… тьорох! тьох-тьох-тьох!…“
Ішло в наступ солов'їне військо.
Слухала Настя, слухала, далі сплюнула.
— Тьху, на вас круча! завели, як у жидівській школі.
Коло дверей знову щось обізвалось:
— Задрімали, тітко Насте? Добрий-вечір — кажу.
— Хто це?
Придивляється: тужурка з блискучими ґудзиками, на кучерях кашкет із срібним значком: панич. Чудний тут здається вночі на глухому кутку; виблискуючи ґудзями, нагадує тих пер-
