сонажів, що бачили їх опівночи на свої очи полохливі баби десь у темному переулку, або на старій греблі.
— Що — не впізнаєте?
Настя здивовано й привітно:
— Либонь Андрій Петрович? — Дивіться, який виріс… Насилу впізнала.
— Мар'яно, а йди на часинку в хату.
— Чого? — раптом кинулась Мар'яна. Голос матери здавався їй якимсь загадковим.
— Та йди — побачиш!
Мар'яна щось духом почула. Була в'яла, зразу вирівнялась, виструнчилась, — зашарілось обличчя, пішла схвильована молодою бадьорою ходою, тільки віття шелеснуло.
— Я вернусь!
Уже здаля кинула Качанові.
Коло столу стояв стрункий, кучерявий юнак, заклавши руки за спину. В руках хитав кашкета із значком духовної семинарії, озирав фотографії на стіні, обстанову хати затишної й чепурної: кролевецькі рушники по стінах, зільники на вікнах.
Мар'яна, вскочивши з розгону в хату, глянула й спинилась на порозі, мов перед нею прибив хто ворину: Андрій!.. Він глянув і зараз почервонів.
Лице в Мар'яни спалахнуло, як солома на огні, хвилею вдарила в груди буйна радість. Боязко підійшла до столу й, спустивши до долу очи, привіталась тихо-тихо…
