потім, ось тобі.
В чиїйсь хаті рипнули двері, і на двір вийшов „дзюдзі“ маленький хлопчик, піднявши рученятами подол білої льолі. Послухав звуки і широко розкрив заспані великі очи, а в тих очах, як у чистій воді, із зорями, з ночними тінями, з усіма дивами і таємницями мініатюрою одбилася ніч.
Чудно йому тепер і боязко, і швиденько, аби-як справившись, зразу поспішав він, склипаючи очи по дорозі, у хату до своїх дитячих снів.
Коли сонце підбилось на полудні, до Настиних воріт чустрою, зачучвереною конячкою під'їхав на драбиняку сусід Матвій.
З хати почали виносити пакунки. Вийшла Мар'яна. Англійський сірий сак, дорогий капелюх з вуаллю, браслет золотий на руці — струнка, висока коло низеньких воріт…
Слідом за нею Настя в старенькому, і без шапки Микита. Настя витирала порепаними од роботи руками заплакані очи й доказувала останню мову:
— Копієчку складай, дочко, бо на старість, хто знає, як буде. Поки він живий — може не прожене, а помре, що будеш робити? Звістки присилай часто, бо не знаю, чи доведеться вже й бачитись, — Настя схлипнула, — стара роблюся, робити не здужаю. Може скоро вмру… — Стала рукавом втирати сльози.
