і буду я в їй сидіти, поки сама схочу. Що я вам таке заподіяла, що ви гоните мене з дому?
Настя сама не знала, на кого напастись. Шпурляла все в хаті, стукала, далі сіла й почала причитувать.
Двері рипнули і в хату увійшов тихо Микита.
— І де хоч ти там тиняєшся? — зразу повернулась до його Настя, — не бачиш, що тут таке чиниться?
Микита якось боком підійшов до Мар'яни. Зашарудів рукою її по плечі.
— Чого тобі, Микито? — лагідно й смутно промовила Мар'яна, як колись було до малого.
Не помічала того, що в очах у Микити крізь сльози одсвічувало щось суворе й зле, що брови нахмурені й лице зблідле. Зразу кинулась.
— Ай! Микито!
Микита вхопив її за косу, і рванув з такою силою, що Мар'яна поточилась і впала з лави додолу.
— Микито! Мик… — злякано гукала Настя.
Кілько разів лунко ляснули в темряві скручені віжки і далі засвистіли кудись під піл.
Микита схилився на стіл і закрився руками. В хаті якийсь час стало тихо. Тільки було чути, як раз-по-раз чмихав Микита, немов із-під важкого гніту випорскувала вода. Приглушено ридала на долівці Мар'яна.
Виплив із-за хмарки місяць — за вікном на городі засяяв цвіт на яблуні, загорівся.
У розчинене вікно вільно летів безжурий сміх:
„Чудні! чудні! Цілувались — цілувались,
