— Лови! держи!
Залунало городами, перелетіло в село. Пішло десь по сонних улицях… В дворі тільки сліди залишились — поламані під вікнами Настині піони та під лісом потолочений лискучий любисток.
В хаті темно: трохи одсвічували вікна, як дірки. Напільне вікно стояло одчинене, в його дихала ніч, свіжа й пахуча.
Мар'яна сиділа сама в хаті, схилившись на стіл: Смутно пригадувала свої мрії над колодязем. Думала про те, що молодість пішла на-марне. І хотілося Мар'яні оплакати її гарячими слізьми…
Вбігла в хату Настя стурбована, заплакана; зразу кинулась до дочки:
— І де ти така взялася на мою голову? Їхала-б собі без вісти, щоб очи мої не бачили тебе…
— Що таке, мамо? — затурбувалась Мар'яна.
— Що таке? — іди подивися: ворота всі вимазали, оті гицелі… оті… — Настя зайшлася слізьми, — отакого страму наробила…
Раптом перестала плакати, грубо:
— Їдь собі од мене, життя мого не муч, бо гірке воно й без того. — Щось чуже, нерідне, вороже почулося в її голосі.
Мар'яна підвела од столу голову, і очи її спалахнули, як зірниці.
— Я ще вам, мамо, хати не пересиділа, а коли хочете, то знайте — хата батьківська,
