Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/168

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

трунине оповідання, проте і досі ніхто не промовив і слова. Були тихі, задумані.

Сам Петруня сидів коло стіни, схилившись на руку. Од зворушених спогадів ще палахкотіли в його уши і сяяли очи… Він знову передумував те оповідання вже для самого себе.

Петруня — юнак із віїстими очима, великими, карими. Справжнє його імення — инше. Петрунею прозвали його вже в тюрмі, прозвали за ті його довгі кучері, що їх він не хотів стригти наперекір тюремному наказові, за його мрійливу вдачу, а найбільше за його долю, що скидалася на долю того панського наймита-красеня Петруні, що його оспівано в народніх піснях.

Петруню водили сьогодні на суд і сьогодні він уперше після довгих місяців сумної тюрми знову побачив вирування вільного в городі життя, побачив весняне сонце, безмежне небо, і, хоч суд вирік йому дванадцять років каторги, він все-ж не міг заглушити в собі пробужені весною радісні струни. На щоці у себе він і досі одчував, як чийсь поцілунок, доторкання листочків з того клена, що мимо його проводили Петруню із суду назад до тюрми.

У йому бродили увесь час весняні настрої, химерні мрії, і сьогодняшній суд здавався за дрібницю, поруч із цією могучою радістю, що разом з весною прилинула на землю.

Товариші прохали його, щоб він розповів їм про всі ті в його житті події, що завели його в кінці до тюрми. Йому хотілося говорити, проте він довго одмагався.

Коли-ж в отемнілій камері пішов свіжий

168