дух од весняного цвіту і на брудній тюремній стіні замісць вилущених в штукатурці прогалин і всяких инших плям почали маритися дивовижні гаї та сади, Петруня покинув мляве рахування, скільки буде йому років тоді, коли одбуде він кару, і з сумних тюремних стін стиха вимандрував у чарівне море крилящих спогадів, забравши з собою всіх товаришів-в'язнів…
Снують тіні по камері, як рибини в акваріумі. Все ясніше виблискують думні їхні очи, як ті жарини, що їх продимало вітром.
Тихий кайдановий брязкот змовк коло Петруні і до його схиляється висхле з тонкими та довгими козацькими усами лице отамана неволі, каторжника Кошового.
Кошовий легенько обгорнув Петруню за стан і по-старечому, з жалощами декламував:
Узяли Петруню за білиї боки,
Та й кинули Петруню
У Дунай глибокий…
— Ех, Петруню, Петруню! — похитав він головою, далі додав, смутно жартуючи — де-ж це, Петруню, твої коні крилатиї, де твої зілля чарівниї та твої літуни-килими?…
Петруня тільки схилив низько голову… То було в ясний гарячий день…
По один бік глибокого темного шляху білокорі берези в розпущених зелених косах, по другий між стовбурами рябіють червоні, сині, білозорові квітки…
Біла корова потонула глибоко в траві, пасеться…
169
