Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/186

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Звіяло усього холодком, сполоснули гарячі хвилі образи, сорому, жалю… Одна гарячіше другої. Далі вставав огнистий звір — гнів.

„Добре-ж!.. Ну, добре-ж!..“ — шепотів він сам до себе, кидаючи навкруги погляди, ніби поблизу видивляючись чогось, важкого, міцного. Повернувся і посварився кулаком туди, де на горі біліли під тополями гордовиті будинки.

„Заждіть“…


З раннього рання до нічної тіні гуркотить в економії, кипить, мов у казані — починалася молотьба. Третій тиждень уже лежить стара княгиня в недузі — все господарювання передала до рук Наталі. Наталя знову вернула собі княгинину ласку. Поназдивилися люде, як почала молода панна турляти усіма в економії і робітниками, і прикажчиками, і всією домовою челяддю. Економ змарнів, як земля, схуд, зігнувся: бігає завжди, аж пріє.

„Ця навчить, як треба господарити! — казали в економії, — в цієї і трісочка не пропаде марно… І де воно видралося тут отаке зілля“.

Над Яковом спершу було глузували, після того-ж, як він із того сорому вимандрував кудись із села, — стали жаліти, казали: ізвела, катівка, парубка з розуму та й гадки не має, а йому, сіромі, тільки того й шляху, що світ за очи.

Проте ніхто того не бачить і не знає, чого

186