Звіяло усього холодком, сполоснули гарячі хвилі образи, сорому, жалю… Одна гарячіше другої. Далі вставав огнистий звір — гнів.
„Добре-ж!.. Ну, добре-ж!..“ — шепотів він сам до себе, кидаючи навкруги погляди, ніби поблизу видивляючись чогось, важкого, міцного. Повернувся і посварився кулаком туди, де на горі біліли під тополями гордовиті будинки.
„Заждіть“…
З раннього рання до нічної тіні гуркотить в економії, кипить, мов у казані — починалася молотьба. Третій тиждень уже лежить стара княгиня в недузі — все господарювання передала до рук Наталі. Наталя знову вернула собі княгинину ласку. Поназдивилися люде, як почала молода панна турляти усіма в економії і робітниками, і прикажчиками, і всією домовою челяддю. Економ змарнів, як земля, схуд, зігнувся: бігає завжди, аж пріє.
„Ця навчить, як треба господарити! — казали в економії, — в цієї і трісочка не пропаде марно… І де воно видралося тут отаке зілля“.
Над Яковом спершу було глузували, після того-ж, як він із того сорому вимандрував кудись із села, — стали жаліти, казали: ізвела, катівка, парубка з розуму та й гадки не має, а йому, сіромі, тільки того й шляху, що світ за очи.
Проте ніхто того не бачить і не знає, чого
186
