ото сумна панна, сновига по саду і побіля саду що-ночи, як узоріє у небі, кого дожидає.
Ходить Наталя в саду, пішла по ліщині, у березняк навідалась, всі затінки, де колись у парі сиділи, обіходила.
Мала йти до річки, на перелазі опинилась; визирають за садом високі стоги зеленої пашні, як мури, поруч із ними сумують у зірній синяві гостроверхі дахи старовинних комор і стаєн. А в саду поміж деревами світять боками рівні покоси сухого сіна, над ними посхилялися прутами віти, мов добірним намистом унизані дохожалою садовиною… Скрізь сон налягає. Стиха-стиха, порідко, щоб кого не розбудити, вистукає тільки у клепачку десь ходячи по економії сторож.
Внизу у воді, мов діти на орелях, гойдаються на хвилі маленькі зорі.
Задивилася Наталя, загадалася…
Тінь…
Наталя вирівнялась, тремтячим голосом:
— Хто тут?
Придивилась, вхопилась за серце:
— Яша — ти?..
Висока, струнка тінь у чорному плащі… низько на очи насунутий капелюх… знезнанки спинилась, далі швидко повернулась, рванулась далі.
— Яша, куди-ж ти? — Господи… Яша…
Яків знову спинився, стояв, як німий.
Наталя придивилась до обличчя Якова і замовкла.
Яків стояв білий, очи горіли, як у п'яного.
187
