чим, золотим темна хвиля. Грає, бавиться, навіки прощається:
Прощайте… щайте… прощав-айте…
В камері тихо, парко. З усіх кутків чути дихання сонних. Розкидавшись і розкрившись, спить на своєму матраці Петруня… Уши у його в сонного горять, роздуваються ніздрі… Дихання, часом, починає частіти і він зо сну шепоче гарячими губами якісь слова. Всі сплять, часом зо сну блудячи словами. Не спиться тільки одному отаманові неволі, Кошовому, ходить, тихо-тихенько бренить кайданами, думає щось.
Крізь ґрати видно блакитну глибінь. Туди кинув хтось жмут білоперих хмарин, мов оберемок весняного цвіту та рясту. Місяць позолочує їх, перев'язує срібними стрічками, і чаром подихує через ґрати цвітнівка-ніч. Петруні сниться сон. Сниться, мов справді діється…
Петруня сидить у Наталиній опочивальні, тільки якась вона тепер не та: дивні, невидані квітки з химерним листом, і сонце б'є у вічи, аж сліпить. Жарке, огняне сонце.
У намистах, у стрічках, як була колись на зелених святах, стоїть вона перед ним запишна, горда, суворо вичитує йому:
— Хіба-ж ти не чув, Петруню, — теж почала Петрунею взивати, — хіба ти не знаєш, що я вже засватана, чужа… Тобі вже я, Петруню, ніколи, ніколи не буду!
У Петруні холоне серце — правду почуває.
190
