У Наталі роздулись несподівано ніздрі, в очах промайнуло щось хиже.
Раптово вхопила обіруч Якова за шию, пригорнула, притиснула до грудей, закричала кілько було сили:
— Рятуйте! Рятуйте!..
— Наталю, Наталю, та заспокойся-ж, — тіпав нею, не розуміючи, Яків.
Вона одвертала од його своє лице і не переставала кричати.
І раптово Яків почув, як сильно, вороже б'ється її серце, одчув у себе на шиї ворога лютого, немилосердного. Все стало ясно.
— Ага! Ось як! — погрізливо промовив Яків.
Вхопив і почав розривати її руки, що щепилися коло його шиї, як залізні обценьки.
Почалася боротьба, дика, запам'ятлива, захоплена.
Яків білі руки її ламав і крутив, затуляв їй рот, тільки виривався з її обіймів, вона знову кидалася на його, як львиця, хапала за шию, за стан чиплялась.
— Сюди! Рятуйте! Сюди!…
Хтось зовсім незнакомий, чужий, за Наталю дужчий, здавалося, змагався з ним: коса розсипалася по спині, очи горіли. Задихалась…
Ставало видніше і видніше, як удень.
Так-же як удень одживав людський гомін. Наближалося тупотіння кількох пар ніг.
— Сюди! — гукав уже хрипкий голос.
А внизу поміж берегів бавиться блиску-
189
