„Так-та-ак!.. — пригадує Петруня — це оті самі, що як був малим!“ — Дивується: „дивись тобі! — а я думав, що то тільки вони в казках“
Починає приглядатися до їх, а вони стають все сумніші та й сумніші.
— Чого вони такі темні, сумні? — питається у неї.
Вона мовчить, швидко встає, косу на голові поправляє.
— Куди-ж це ти? — з трівогою питає Петруня, угадуючи її намір.
— Я швидко назад вернуся. — Пішла до дубових дверей.
По дорозі повернулась, привітно осміхається, завіряє: я вернуся, вернуся!.. Я зараз!..
Зникає за дубовими тюремними дверима.
Петруня підводиться і сідає на постелі. Б'ється у його серце: коли-б-же, коли-б не одурила.
„Що тобі, Петруню, серце болить?“ Близько-близько чує він знакомий голос. На мить зелення розхиляється і перед очима Петруні стоїть Кошовий, пильно приглядається йому в обличчя.
„Вона ще прийде! вона зараз, зараз вернеться!“ — швидко, як з гарячки шепче Петруня.
Кошовий тихо, з жалем хитає головою:
— Бідний ти Бова-Королевичу! — і далі нахмурив брови, суворо, голосніше:
— Вона, Петруню, не прийде, чуєш, — ніколи не прийде! Лягай, спи!
Петруня покірно кладе голову на постіль.
192
