І відразу над постіллю виростає якийсь зелений кущ.
Брудні тюремні стіни перефарбовуються, вищають, ширяться. Стає просторо… виростають яксіь колони дивного-предивного стилю, зільники з квітками, мережана золотом стеля… арки… ходи… коридори… і відразу десь у темних коридорах брязнув голос Наталі, аж в ушах задзвеніло:
Ой ти, Грицю, Грицю,
Ти славний козаче…
Двері одчинились — і вона знову на порозі, радісінька така, весела, а в руках повно всяких квіток: бузку, троянд, акацій, рути, рясту всякого…
— Приберу я, Петруню, у твоїх будинках, щоб було тобі тут хороше та весело!… Ти будеш тут сидіти, а я буду до тебе приходити, любити-цілувати буду… А ти мені казки твої чудові будеш казати, співати пісні…
І будемо з тобою отак ми жити, та й жити, та й жити…
Коло вікна стоїть Кошовий, одхилив ухо — пильно до чогось дослухається. Десь далеко соловей витьохкує, солодкої завдає Кошовому туги…
Тільки-тільки що його чути: через стіни, через ґрати подає голос… Послухає-послухає його Кошовий, знову поміж сонними починає ходити… Ходить, щось думає, на сонного Петруню позирає, стиха наспівує:
193
