Савка. Не подолавши святкового нуду, він махнув рукою на спочивок, і по давньому звичаю вдався в зубрячку.
Коло грубок стоїть червоне сяйво; по кутках вихлюють тіні: розгомонівся Савка один на ввесь коридор, як цвіркун у порожній хаті.
З однієї опочивальні блимає через двері бліденький світ. До маленької свічки виряжає там товариш малого Щура вперше до панянки. Щур — молоденький семинар, у його — білі кучерики й карі під чорними бровами очі, і має він до того кінчати цього року семинарію, то й треба йому наламуватись уже до паннів.
Порається коло його чубатий товариш, краватку чепляє, обсмикує, застібує, та все умовляє та навчає.
Щур і сміється й червоніє, і хочеться йому, і боязко: готується, як дитина до купелі.
А прудкі мрії вже розгорнули перед ним такий малюнок: веде він із семинарської церкви додому панну. Далеко майорить пір'я та квітки на її брилику. Щур держить її під руку й поважно розповідає про щось таке, що комусь збоку здається за дуже цікаве; за ними назирцем тюпає цілий табун менших семинарів — дивуються, заздрять, забігають наперед, почтиво зазирають у вічи.
— Чого роти пороззявляли? — суворо знизує він їх очима, — зроду не бачили панночки?..
Замарився Щур, осміхається.
Стоїть на дверях Савка, через книжку позирає на Щура веселими очима.
— До панночки? — браво підморгує він Щурові, — так-так… — Весело осміхається.
