Далі повернувся, позіхнув, одразу кинувся на книжку, як цепова собака, заторохкотів, як дячок.
Чепурненька кімната, вікна — з ажурними занавісочками.
Водить Щур очима по кімнаті, нудить нудом смертельним.
Проти його німа, як стіна, й велика, як світ, сидить у новій сукні, панна Марія Васильовна, а в сумежній кімнаті тихо буркоче з другою панянкою зрадливий Щурів товариш, залишивши його одного плавати на глибокій воді. Говорить-говорить Щур, заговорюється, піт витирає — гляне на панну, благаючи: допоможи, хоч слово промов!
Та ні духу-ж, ні пари з уст!
А, бідна головко!..
І починає Щур молоти, що тільки язиком натрапить. Таке… ніщо: додаткове речення без головного, предикат без суб'єкта… аж самому сором: здається — плюнув би на половині слова та й замовк.
І бачить — ось-ось і той лад погасне.
А їй нічого: сидить, як гора камяная, нерухомая, в поважному спокою, і віє од неї, як од довічних борів Полісся таємною тишою, чарами-дрімотами, — і злипаються очи, дубіє язик у роті, пересихає од тих чарів.
Замовкне Щур, покірний, скорботний. Заворушилась, кашлянула…
Заб'ється надія в Щура — чи не одживає мертва скеля, чи не заговорить?
Марно: то вітер колихнув сонним бором,
