Все поодцвітало, поопадало, як із дерева посохлий лист в-осени: спокійно, дрібно — на шмаття — й за вікно, без жалю… Летіть вітрам на забавки вечорі змарновані, а ночи недоспані.
Жмут пожовклого паперу, давнього… полинялого… якісь конспекти, рисунки, химерні мережева з різних математичних значків… Навіщо він мені, цей школярський мотлох? Нащо я його так довго вожу за собою? Думаю, дивлюся…
Поміж дрібним лісом цих колючок та дерези, і на полях, і всередині визирають колоски, листочки, рукою задуманою мальовані. Ось віршу початок якогось, чи пісні…
Чи вже-ж оце писала колись моя рука? Коли саме? Де?..
Одразу задзвеніло в ушах, задзвеніло ясно, як тоді колись уночі несподівано у вікно, в мою кімнату:
— Ви оце не спали іще, книжник і чернець?..
І став пожовклий папер оживати! стиха-стиха, ніби з глибокої води зринають на йому у віночках із довгих вій блискаві карі очи, вихватилась коса ясна, що повісьмо льону, замаяна синьою стьожкою.
Дивиться у вікно, сміється:
„Ви ще не спали?“
Мене підіймає од мого збіжжя, водить по кімнаті, поставило коло вікна, мов залізом прикувало; поставило туди очима, де сонце падає. А там все хмари, хмари, рожеві, а за ними сині, а за синіми грізні… розцвітають і гаснуть, знову червоним маком полуменіють, одна одну
