Ранок. Щось стукає в двері.
— Хто такий?
За дверима здавлений голос:
— Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку — я — тутешній дяк…
Увіходить: сива шапка, пальто — на опашку, під рукою кавун. Сміливі, сірі очи, шовкові русі кучері — гарний…
Знакомиться:
— Дяк Запорожець.
Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. —
Вибачте, у нас по-простому…
Понесло горілкою, разом із тим бачу — в кишені з червоною головкою пляшка казенки…
Соромливо заховав її од моїх очей.
Посідали, почали розмову.
Про одне, про друге… Про попа.
— Дерій, зажера, заїдливий…
Питаю:
— Не в миру з ним?
— Не любимо й на перехід один одного. Не людина — собака пінява…
Помовчав.
— Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас зарані попередити: яко-мога — дальше од його; тільки путня людина прибуде в село — з'їсть.
Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворожнечи попа з дяком.
