— Звичайно, піп давно-б „із'їв“ дяка, коли-ж Запорожців дядько — в консисторії, і люде — теж за дяком. Крім того — поблизу — штунда.
— То й що? — питаю.
Осміхається. Помовчавши:
— Бачите — вони давно вже підмовляють мене до себе вподобали…
Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта.
Інтимно:
— Ви знаєте — нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в консисторію, а то — в манастир на покуту.
— І це було? — заохочую.
— Ще й не раз, — недавно два тижні сіяв борошно в манастирі. На тому тижні тільки вернувся…
— За що?
— Вийшло маленьке непорозуміння… на Маковія за бороду батю посмикав у церкві.
— Трошки, — додав він скромно.
Зітхнув:
— Ех, огидло все це мені до краю.
— То ви-б покинули, якої неволі сидіти в дяках?
Підвів голову й серйозно подивився на мене:
— В москалі візьмуть.
Задумався. Далі стрепенувся, кинув на мене запозирливий, гострий погляд.
— А ви сами — якого роду?
Я сказав.
— Угму…
