Цю сторінку схвалено
— А що таке?
— Я — так.
Заспокоївся.
Вистукує щось пучками по столу. Стиха почав співати. Голос затремтів юнощами, мрійно і лагідно.
Далі прояснів, засміявся, енергійно труснув кучерями й очи засяяли ясно, весело — по-бурсацькому.
До мене:
— Ви співаєте?
— Співаю.
Цю знаєте? — і на всю школу несподівано шугнуло:
„Де ти бродиш, моя доля“…
Разом із тим він широким рухом вийняв із кишені пляшку, ніби про це вже була в нас мова раніш, вибив пробку, повів очима по кімнаті:
— У вас тут чарки, або хоч шклянки не буде?
Я сказав, що горілки не буду пити.
Він не почув, чи не зрозумів.
— Що?
— Кажу, що я пити не буду.
— Чому?
— Не п'ю.
Він пильно дивиться мені в вічі, неймовірно:
— Ви — козак?
Сміюся:
— Козак.
— І не будете? — В очах випливає готовий уже ворожий виблиск.
