Кажу спокійно й рішуче:
— Ні.
Довго дивиться в очі, далі помалу, нерішуче заткнув пляшку пробкою, сховав у кишеню, взяв свій кавун, встає.
— Не треба.
Казали — проїде до нас такий і такий, аж бачу: до нашого берега, що не запливе… — він махнув безнадійно рукою, кинув на кучері шапку, пішов.
У порозі спинився, саркастично зажмурив око:
— Знаю, звідкіля цей вітер… Певне вже наговорили… Ну і к чорту плакати не буду.
Ляснув дверима, зник.
Дивлюсь услід:
Химерна якась людина.
Андрій Маркович, старший учитель в школі — рудий, кремезний паруб'яга. Обличчя червоне, в ластовиннях; у синіх очах, як скеля з-під води, виблискує криця. Ходить у свиті в бобриковій, а штани носить на випуск. На голові — кашкет із оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. Здіймає він з голови того кашкета обережно, як архирей митру і раз-у-раз здуває порох.
Людина занадто практична, ретельно акуратна, хитренька; до всього допитливий. Не припав він мені спершу до душі.
Думав:
Певне — вертій на зразок сільських юристів.
