Тільки по деяких окремих словах починаю дещо розуміти. Збіраються виставляти десь „Наталку-Полтавку“; вона Наталка, я мушу грати Петра.
Зазирає у вічі:
— То згода? Кажіть, згода?
Почуваю, що кудись поплив. Хочу за що-небудь вчепитись, не маю за що… Лехкодухість опанувала зразу якась безсоромна, неймовірна: махнув-би рукою на клас, на школярів, на все…
— Заждіть, — пригадаю, аби тільки сказати, — ми-ж умовлялися колись, що, як одпустимо школу — зразу за книжки сядемо.
Махнула з досадою рукою:
— Ой, успіємо…
І знову тихо, лагідно:
— Ну кажіть — згода? Чуєте, „Петре“?..
Одступила назад, стала в позу, мрійно, захоплено:
Підеш, Петре, до тієї,
котру тепер любиш…
Рясно заляскотіли оплески в класі:
— Ще! Ще! Ой як-же ловко, ловко!
За стіною гукає з свого класу Андрій:
— А все ж таки з цього нічого не буде: отець Василь розжене вашу банду.
Тетяна кидається, як боєвий кінь, очи загорілись рішуче, завоїсто:
— Що? Отець Василь? Хай спробує тепер. У!.. — посварилась кулаком.
Діти: — Що це буде? Що це буде?
Тетяна вийшла на середину класу, рішуче:
