— От що, діти! Зараз ідіть усі додому, а прийдете знову аж у ту неділю прямо в театр. Вийшов такий наказ.
Галас, писк!.. Дехто з дітей — за книжки.
— Тетяно! Тетяно Гнатівно! — гримить за стіною Андрій: — ідіть на часинку сюди.
Примовкли.
— Чого?
— Листа забув вам передати, швидче!
Тетяна йме віри, помалу виходить із класу. На порозі спинилась, до мене:
— Глядіть-же не зрадьте…
Далі приплющила очи, простягає руки:
„Петре, Петре, де ти тепер? Може скитаєшся десь у нужді та в горі і забув про свою…“
Пішла.
Трохи згодом чути: Дзень! ключ у замку, і далі енергійна із-за стіни Андрієва команда:
— Замкніть двері!
Діти духом почули зрадливу Андрієву думку і з дивною лехкістю перебігають у ворожий табор: з гуком, із галасом повискакували із-за парт, почеплялися за клямку:
— Держіть! Давайте ключа! В'яжіть мотузком!
З коридору почало щось дьоргати, та було вже пізно: хтось із школярів витяг з-під парти якогось патика й засунув за дверну клямку.
— Так оце ви такі до мене? Ну, добре-ж! Прийдете в театр — ні одного не пущу…
Погомоніла за дверима, пішла ніби.
