Короткий кашель… скрипне стулець, шелесне перегорнута сторінка — і здається десь під дрімотами заворушиться хтось инший, невсипущий.
… Підхожу до вікна, прочиняю трохи віконницю, дивлюся в щілинку:
Чи не світає?
Небо темне, ночнеє; місяць не гасне, яскриться. — Ні, ще не світає.
Стою ще хвилинку — не можу одірватися, високо-високо в небі пливе самітня хмаринка: як та ночна казка, до місяця підкрадається, в прозорих шатах, в намистах, у срібних перах.. Підкралася позаду, засяяла — і хвать, — місяцеві лице, мов руками затулила, і все внизу затьмарилось, засоромилось…
Зітхнув, вікно причиняю.
— Ні, ще не розвидняється…
Знову до столу… Хвилина, друга — потонув у глибині мережаних рядків…
Щось шкряботить у віконницю — слухаю, мов крізь сон…
Гуркотить віконницею, — чую й не проснуся.
І раптово ударили живі слова…
Слова, що ними обізвалася до мене німа перед очима стіна:
— Ви ще й досі не спали, книжник і чернець?..
Кидаюсь, зразу не вгадаю звідки, озираюсь:
Вікно одчинене. В його ніч зазирає, як срібне по шовку вишивання, а на його тлі у квітках, у намистах — засватана дівчина Наталка…
