— Тетяна?..
Сміється:
— Я вас налякала?
Далі:
— Ось ідіть сюди. Швидче.
Вихожу.
Сидить схилившись на шкільних ґанках. Лице трохи зблідло, під пасмами розмаяної коси очи сяють, палахкотять уши. Не знає, що почать, сміється:
— Гляньте, яка ніч! Яка ніч! Ішла оце житами сама самісінька, а мені здавалось, що за мною музики грають, співають… Як хороше, боже, як хороше на світі!
Несподівано до плеча горнеться, очи склепила, сама, як у огні.
Ворушиться якась трівога.
— Що таке вам, Тетяно?
Підводить голову, розплющує очи:
— Думаєте п'яна? — похитала головою: — ні, неправду кажуть люде, — не пила й не буду пити.
В очах промайнуло ясне й правдиве.
— Слухайте… — І хоче вона щось сказати і боїться: ні, ні, може цьому ще неправда… — Слухайте… тільки не смійтеся з мене, дурної…
Вона прихилила мою голову і знишка промовила над ухом: — Кажуть — у мене талант…
Іскрою пронизало мене таємне слово, аж серце забилося.
А вона схилила, як сирота, голову; здалося — гірко плаче. Підвела очи: горять радощами, як золоті темної ночи зорі.
Розповідала: зараз оце вона з театру. Там
