були з столиці гості, що наїхали до пані. Після спектакля всі товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впевняли, що у неї талант… Що так не слід його занехаяти… Обіщали в город одвезти… учитись…
Од хвилювання Тетяна не могла спокійно говорити.
— Ви поїдете в город?
Зітхає:
— Ой поїду…
Одчинивши своє вікно, світить цигаркою Андрій. Чогось кашляє, та й кашляє.
— Андрію Марковичу, сюди йдіть!
— А чого там? — озивається суворо, так ніби йому до нашої розмови зовсім байдуже.
— Та йдіть до гурту — тут скажемо.
Виходить поважно, держиться суворого ділового вигляду, а в очах цікавість аж світиться…
— Що це у вас таке веселе? — питає ніби знехочу, а в самого очи так і стріляють — то в мене, то в Тетяну.
Кажу я, каже Тетяна, — розповідаємо на перебій.
— Що? Талант? Який талант?..
Слухає: нахмурені брови, неймовірний вигляд, а вже чогось зашарилися кінчики ушей. Суворо до Тетяни:
— Хто це казав вам?
— Всі казали. Артист там один був, професор…
Андрій не діймає віри:
— Може якийсь професор магії та хиромантії.
