— Ні, ні, справжній, видатний, відомий, — гаряче впевняла Тетяна, — такий лисенький, в золотому пенсне…
Андрій просяяв і губи в його почали розсуватися в широченну осмішку. Аж ось знову спливає на обличчі хмарка, — допитується нетерпляче, грубовато:
— Заждіть, а якими-ж заходами ви думаєте вчитись? На які кошти?
— Лідія Віталієвна обіщалась допомагати. Казала, що можна буде й стипендію добути.
Лідія Віталієвна попечителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова. Андрій поважає її.
Тепер він зітхає шумко, з полекшенням. Осмішка без усякого вже впину розлилася, як дунай, очи засяяли, і він гарконув з такою нерозміреною силою, що кинулись зо сну і захиталися на акації гілочки, а полем геть-геть пішла луна, одгукнувшись аж там десь у сонному хуторі:
— От так Тетяна! От так Гнатівна!.. — Далі швидко одкинув кашкета на потилицю, казав із незрівняною щирістю, з безмірною теплотою й ніжністю:
— Значить в науку підемо, в люде?
— Та й щаслива-ж оця Тетяна: ми скільки мучимо себе, готуємося, не спимо дні і ночи та й самі ще того не знаємо, чи що буде з цього, а вона зразу, як на крилах — у саму столицю…
— Я й сама ще не йму віри, що цьому правда, ніби це тільки сон, — мрійно й радісно
