було йому вже так саме: була така ніч, така розмова з дівчатами.
Од краю стоїть дівчина, струнка як очеретина, лице біле мов у паненяти, голова шовком вив'язана. Схилилась другій на плече, дивиться, осміхається до Щура привітно й лукаво.
У всіх таємних думках про кохання Щур давно вимріяв собі дівчину, сам собі взиваючи її Оксаною, і йому несподівано помарилось, що це — вона; аж серце мов зо сну стрепенулося.
Питає:
— А чи ви, дівчино, не Оксана?
Дівчину аж назад одхитнуло:
— А ви-ж як знаєте?
— Та хіба ж Оксана? — зрадів чогось Щур, скочив на рівні ноги.
— Ви, мабуть, дурите? — не йме він віри.
— Оксана, Оксана! — запевняють дівчата, — матінко, і як він угадав? — Торопіють одна на одну.
— Чи не оказія! — думає Щур, дивується.
Підійшов ближче і взяв дівчину за руку. Радісно стало йому, немов зустрінув він когось милого, давно сподіваного.
— Оксано, чого ви до мене така непривітна? Може, забули вже?
Оксана стоїть задумана, намагаючись щось пригадати.
— Та ну бо, скажіть уже, як ви знаєте мене? — ніби аж крізь плач почала вона благати Щура, — скажіть!
— А придивіться до мене краще — може й сами впізнаєте? Щур держав її руку, осміхався, заглядаючи їй у вічі.
