Дівчина стала впізнавати.
Місяць із-за його спини світив Оксані в лице, і було видно, як дивно на прочуд мінилося воно кожду мить: то проясніє, повеселішає, то набіжить на його якась хмарка, й стане воно задумане, чуже. Очи боязко одлинуть далеко, далеко, потім знов підпливуть до самого лиця, осміхаються, як до свого.
— А й справді — немов я вас десь бачила! — повірила таки вона. — Де я вас бачила?..
Держить за руку, осміхається, пригадує, а рука вже тисне боязко руку.
— Я вам пригадаю, коли ми вперше познакомились — торік на весні я сидів у лісі над Тетеревом на отій скалі, що зовуть її Ядвига. Знаєте?
— Паничу, — тікайте швидче: либонь генерал ваш іде! — сполохано перебила Щурові вигадки якась із гурту.
Щур — зирк: із семинарської брами випливала директорова волохата шапка та хутро; поруч з ним — хтось із семинарів. Обоє повертали до мосту.
Щур крутнувся і зник під мосток, як під лід. Став.
Така досада: навмисне спинилися на мості. Дожидай тепер, коли то вони підуть! Стоїть Щур під мостом, слухає, про що говорить директор з богомільним Савкою.
Розповідає директор Савці про вчительську долю, жаліє, що таких молодих та зелених доводиться одсилати на тяжку працю. Його, Щура, згадує.
