Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/25

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Дівчина стала впізнавати.

Місяць із-за його спини світив Оксані в лице, і було видно, як дивно на прочуд мінилося воно кожду мить: то проясніє, повеселішає, то набіжить на його якась хмарка, й стане воно задумане, чуже. Очи боязко одлинуть далеко, далеко, потім знов підпливуть до самого лиця, осміхаються, як до свого.

— А й справді — немов я вас десь бачила! — повірила таки вона. — Де я вас бачила?..

Держить за руку, осміхається, пригадує, а рука вже тисне боязко руку.

— Я вам пригадаю, коли ми вперше познакомились — торік на весні я сидів у лісі над Тетеревом на отій скалі, що зовуть її Ядвига. Знаєте?

— Паничу, — тікайте швидче: либонь генерал ваш іде! — сполохано перебила Щурові вигадки якась із гурту.

Щур — зирк: із семинарської брами випливала директорова волохата шапка та хутро; поруч з ним — хтось із семинарів. Обоє повертали до мосту.

Щур крутнувся і зник під мосток, як під лід. Став.

 

 

Така досада: навмисне спинилися на мості. Дожидай тепер, коли то вони підуть! Стоїть Щур під мостом, слухає, про що говорить директор з богомільним Савкою.

Розповідає директор Савці про вчительську долю, жаліє, що таких молодих та зелених доводиться одсилати на тяжку працю. Його, Щура, згадує.